26 квітня у Mediatopos Cinema Club відбулися показ і обговорення шедевру голландського режисера Йоса Стеллінга “Стрілочник”. Фільм заснований на однойменній новелі Жана-Поля Франссенса. Надамо слово одному з кінокритиків: “Цей фільм важко переказати, тому що в ньому і дійсність, і вигадка, мрія і ілюзія – все перемішалося дивним чином, переходячи з одного в інше”. Безглуздя – чекати від фільму прозорості, ясності і однозначності. Ця кінострічка не для релаксу, не для заспокійливо легкого проведення часу. Може, тому на кінопоказі було не так багато кіноманів: лише справжні шукачі прихованого сенсу, шанувальники поетики полісемантичності, цінителі метафізичного кінообразу, зітканого зі складнощів і протиріч. Режисер приводить глядачів у місце, де немає часу, майже немає людей і слів. Вірніше, глядач потрапляє туди випадково, разом з переляканою жінкою, що відстала від свого поїзда, випала з свого справжнього, барвистою життя, в темно-сіре існування мовчазного стрілочника. Дивно, але, підглядаючи разом зі змерзлою жінкою за похмурим служителем залізниці, який намертво вріс у своє існування, глядач впізнає себе. Стрілочник слухає невигадливу пісеньку своєї механічної пташки, відстрілює докучливих щурів з рушниці і пересуває рейки. Жінка у червоному, що відстала від поїзда, мову якої він ніколи не зрозуміє, приносить у його існування життя, частинку справжнього світу, дозволяє йому відчути смак сліз на своїх щоках. І зникає, несучи щось всередині себе – можливо крихітне продовження дивного самотнього стрілочника, станцію якого закрили? Фільм наповнюють прозорі і легкі, як павутиння, метафори. Спокуса, тривога, час, життя, все це проговорює Стеллінг, не використовуючи слів. Це розбитий годинник, червоний колір, луна, купи купюр, що розсипаються, виразні погляди героїв… Стеллінг обігрує звичні для глядача кіно-штампи, розриваючи його свідомість, наче банку з варенням, а потім заспокоює іронічним поворотом. І знову обманює. Учасники кіноклубу намагалися розкрити пастки, які поставив режисер. Однак, як завжди, залишилося безліч питань, відповісти на які кожен може по-своєму. І ще залишилося щось невисловлене. Щось дуже зрозуміле і, разом з тим, невловиме. Але це слово краще не вимовляти…
Катерина Світлова
