12 квітня в Mediatopos Cinema Club відбулися показ і обговорення фільму Девіда Лінча “Шосе у нікуди” (“Lost Highway”). Перед переглядом Дмитрій Петренко зробив історико-біографічний екскурс, а Володимир Міславський поділився своїми споградами: про прем’єру фільму в Каннах у далекому 1997 році та про прес-конференцію Девіда Лінча. Погодимося з тим, що “Шосе у нікуди” – фільм, який нелегко, або навіть неможливо зрозуміти. Один з тих фільмів, які “змінюють свідомість”. Напевно, Lost Highway – те саме шосе, на якому “можна втратити самого себе”. Як відомо, сюжет фільму засновано на оповіданні Амброза Бірса «Випадок на мосту через Совиний струмок», у якому ув’язненого під час Громадянської війни стратять на шибениці; при цьому жертва уявляє, що здійснює втечу і повертається додому (факт, що втеча була галюцинацією вмираючої людини, виявляється тільки в кінці розповіді). Аналогічне побудова сюжету використовується в “Шосе у нікуди”. В кінці фільму головного героя стратять на електричному стільці. За іншою версією, головний герой помирає в камері смертників від головного болю і крововиливи. Автор сценарію Баррі Гіффорд описує Таємну Людину як «продукт фантазії і перший видимий прояв безумства Фреда». Під час зйомок фільму Дебора Вулігер висловила ідею так званої “психофуги”. Цю ідею Лінч та Гіффорд включили у фільм. За словами Лінча, «людина, що страждає від неї, створює в своїй голові повноцінну нову особистість, нових друзів, новий будинок, новий світ – вона повністю забуває минулу особистість». Гіффорд досліджував психофугу разом з клінічним психологом в Стенфордському Університеті, щоб на ділі дізнатися про основи хвороби. З цього моменту він і Лінч починають «створення сюрреалістичного, фантастичного світу, в якому Фред Медісон живе, ставши Пітом Дейтоном». Для будь-якого фаната Девіда Лінча ці факти більш ніж відомі. Але насправді ключів до інтерпретації фільму набагато більше. Про це ми і спробовали розміркувати у ході дискусії в Mediatopos Cinema Club. Були висловлені десятки версій: психоаналітична, теологічна, феміністична, “клінічна”, і навіть версія “реінкарнації по-американськи”. Однак жодна не перемогла: ще одне свідоцтво релятивістського суб’єктивізму, який є ознакою нашого еклектичного часу. Цікаво, що на фото, які були зроблені під час зустрічі на кіноклубі (фотограф – Аркадія Юрченко), несподівано з’явилися “лінчевські” мотиви “присутності тайни”…
Лідія Стародубцева
