19 липня 2010 року вперше в історії кафедри медіа комунікацій відбувся літній кіноклуб, присвячений головному призеру канського фестивалю, фільму «Біла стрічка» (2009) австрійського режисера Міхаеля Ханеке.
Теплим літнім вечором (засідання кіноклубу тривало до 22-00) учасники намагалися відповісти на питання, що їх поставив Ханеке у своєму … детективі? Психологічному трилері? Кіноповісті? Так, режисер розставив пастки для глядача вже на рівні жанру.
Сюжет фільму розвивається навколо мешканців протестантського північно-німецького села напередодні Першої світової війни. Тихе і розмірене життя далекого від урбаністичних пейзажів містечка, що зрідка перебивається різного роду пригодами, ґрунтується на трьох основних фігурах: доктора, пастора і барона – представника вищого світу. Від них, так чи інакше, залежить життєдіяльність села. Відразу можна відзначити, що глядачеві надаються образи трьох основних чеснот: здоров’я фізичного, духовного і соціального. Що ж відбувається з цими «стовпами світоустрою»?
Доктор отримує серйозну травму і на довгий час залишає рідне село, він не в змозі надавати допомогу односельцям; душа пастора наповнена роздратуванням і злістю; той, кому довірено лікувати душі, втрачає віру і, в першу чергу, перестає вірити своїм дітям. Саме з пастором за сюжетом пов’язаний образ білої стрічки, яку він прикріплює на руку своєму синові і доньці для того, щоб ті очистилися від брехні і злоби, дивлячись на білий колір. Але чи здатен клапоть тканини очистити душу, якщо в ній немає спокою і любові? Барон, на перший погляд наділений соціальної владою, не може впоратися з дружиною і захистити власну дитину … Тобто, ми бачимо, що «надія і опора» жителів села в повному складі втратила свої здібності і можливості.
Головна сюжетна лінія фільму відведена «історії» дітей-школярів (підзаголовок фільму «Німецька дитяча історія»). Це не звичайні діти. Вони не сміються і не грають. Вони ходять нечутно, з’являються раптово і на батьківських «допитах» героїчно мовчать. Це діти, підготовлені до війни.
Розповідь у фільмі веде молодий учитель. Він дивиться на життя села з боку і жахається того, що відбувається. Але його обходити стороною жорстокість, яка панує повсюдно. У серці молодої людини живе щира любов до милої дівчини та співчуття до жителів села. Мабуть, так режисер показує можливість виходу зі стану передвоєнного оскалу.
Ханеке не намагається продемонструвати життєві реалії німецького села на початку ХХ століття. Він занурює, затягує глядача, примушуючи його опинитися у світі зі зруйнованим фундаментом і звідти показує кольорове сучасне життя, яке, на відміну від чорно-білого світу, підперезаного безсилою білою стрічкою, що залишився в минулому, має ще шанс на продовження і голосом сільського вчителя просить не забути, не загубити найголовніше. А це, як відомо, любов.
